Мистецтвознавець Роман Пилип:Я прагнув повернути своєму народу ним же створене

Сьогодні ми вирішили поспілкуватися з мистецтвознавцем та художником Романом Пилипом. Розмова йшла про його унікальну працю, яка побачила світ нещодавно — «Художня вишивка українців Закарпаття ХІХ — першої половини ХХ ст.». У дитинстві він багато часу проводив у селі Говерла Рахівського району, де у 80­-х роках ще повнокровно функціонували народні промисли – ткацтво та килимарство. Спостерігав, як проходить виготовлення ліжника: від стриження овець, заготівлі й фарбування вовни, до снування ниток та ткання різноколірними нитками. У 2003—2004 рр. долучився до оновлення фресок єпархіального художника кінця ХІХ ст. Фердинанда Видри у церкві Петра й Павла, що в с. Білки на Іршавщині. Каже, що пощастило працювати поруч із такими художниками, як Мар'ян Олексяк, Антон Ковач, Павло Ковач та Михайло Приймич. «Це був великий досвід роботи, активне включення в художню традицію краю», — згадує Роман Пилип. Нині він викладає в Закарпатському художньому інституті фахові дисципліни на кафедрі образотворчого та декоративно­прикладного мистецтва.

Пане Романе, що спонукало вас до дослідження вишивки?

— Після закінчення академії я марив грандіозними монументальними проектами, високими склепіннями мурованих храмів, та одного разу на горищі у скрині своєї бабусі знайшов вишиті «уставки» сорочок, виконані дрібними мініатюрними стібочками — низинкою та хрестиком «на зернята», що вразили мене своєю довершеністю, лаконізмом, красою. Але вже тоді мені вдалось розгледіти у тих мініатюрних творах і набагато важливіші речі, що й надихнули на дослідження в подальшому. Сьогодні ця моя праця, вважаю, є наймонументальнішою в моєму творчому доробку. Вона актуальна і має соціальне значення. Сподіваюсь, що збережеться і буде цікавою для майбутніх поколінь.

Що підштовхнуло до видання цієї книги?

— Ідея видати книгу виникла під час захисту дисертації у Львові. Хотілося, аби праця була доступною не тільки для вузького кола фахівців. Я прагнув повернути своєму народу ним же створене. Дати вишивальницям зразки високого мистецтва, що вже довгий час було притрушене пилом забуття. Намагався таким чином посприяти розвитку традиційної народної вишивки Закарпаття. Ця книга буде цінною і для музейних працівників, і для науковців, і для тих, хто любить вишивати, і для художників. Бо повертає наукову цінність стихійно зібраним різноманітним приватним музейним колекціям.

Чи стануть у пригоді ваші дослідження людям, які створюють сценічні костюми?

— Безперечно, що фестивалі, мода, сценічна культура певним чином популяризують вишивку, відроджують її. У монографії відображена локальна специфіка всіх типів вишивки, її художні та локальні особливості. Тож дизайнери одягу, музичні колективи зможуть собі реконструювати вишивки костюмів різних районів Закарпаття.

Проте такі речі потрібно робити фахово, тактовно і зі смаком, щоб уникнути шароварщини, неякісної подачі, що тільки шкодить розвитку вишивальних традицій. Крім того, важко відроджувати окремий вид мистецтва, це потрібно робити комплексно. Оскільки вишивка, як унікальне явище української культури, глибоко закорінена у традиційну культуру. Не можна відроджувати тільки одну вишивку і не повертати звичаї, пісні, культуру минулого краю. Інакше це все штучно. Але у нас досі нема фестивалю ремесел, де нарівні з медом та вином можна було б спробувати вирізьбити дідівську ложку, розписати горня, ткати та вишивати.

Вишивальна традиція передавалася від матері до доньки. Кожна жінка намагалася вишити собі й дітям нову сорочку до Великодня. Ці речі свято береглися і передавалися із покоління до покоління. Дівчата традиційно вишивали за маминими чи бабусиними взірцями, відшліфовуючи та вдосконалюючи технічні та мистецькі прийоми. Жодного разу я не зустрів двох однакових вишиванок, а велика кількість художніх зразків свідчить про високий рівень народного мистецтва в минулому.

Мистецтво вишивання змінилось? Чи стало воно кращим нині?

— Не можна сказати, стало воно кращим чи гіршим. Просто відбулися значні трансформації, і вишивальне мистецтво нині є іншим.

Розповім випадок. Перебуваючи в Іршаві, коли збирав матеріал до книги, я завітав до будинку старшої жінки, де її родичі нещодавно зробили євроремонт. Замінили все старе: тарілки, скатертини, меблі на нові чуда дизайнерської думки. Газдиня довго відмовлялася показувати вишивки, мовляв, у мене нічого немає, але я наполіг. І коли жінка витягла із шафи старі доріжки, вишиті скатертини, серветки і ми розклали те все на свої місця, хата ніби ожила. Таке все воно було гарне, хоч і старе. Речі предків – наша історія, наша ґенеза, наші традиції і тільки в цьому середовищі нам зручно та затишно.

А які види вишивок є на Закарпатті?

— Вишивкою декорували традиційне народне вбрання і тканини інтер'єрного призначення. Інтер'єрна вишивка присутня в оздобленнях подушок, простирадл, скатертин, рушників тощо. Одягова – це сорочки, поясне вбрання, плечове, вишиті головні убори та інше.

Щоб класифікувати основні типи вишивки, потрібно було досконало вивчити техніки, орнаментальні мотиви, композицію, їхній колорит. Характеристика вишивок за згаданими художніми особливостями і виявляє певні їх групи. Вони притаманні тому чи іншому вишивальному осередку. Традиційні народні типи вишивок збігаються з виділеними етнографами етнографічними групами українців Закарпаття: гуцулами, бойками, лемками та долинянами.

Так, гуцульська вишивка зберегла свою давню геометричну основу, трирядкову фризову композицію уставок жіночих сорочок, візерунок вибудовується з ромбо­крапкових орнаментальних мотивів. У 30­ті роки минулого століття в гуцульську вишивку проникають стилізовані рослинні мотиви. Певні відмінності спостерігаються у вишивці кептарів, сердаків та уставок у гуцулів ясінянського, богданського, рахівського та великобичківського вишивального осередків. Гуцульський тип вишивок поширений до ріки Шопурка, що впадає в Тису.

Вишивка бойків Закарпаття характеризується червоно­синьою кольоровою гамою чи їх відтінками. Геометричні візерунки вибудовуються із ламаних ліній — кривульок. Така вишивка не тільки декорувала, а й скріплювала збірки біля горловини жіночої сорочки. У 20—30-­ті роки геометрична вишивка поєднується з рослинною.

Лемківська вишивка втратила свою геометричну основу на початку ХХ ст., її витісняють рослинні мотиви, де натуралістичні квіти компонують у замкнуті композиції на пазухах, рукавах сорочок, що перешивають з фабричних хусток, друкованих взірців.

Вишивка долинян Закарпаття вирізняється також великою варіативністю композицій, колориту, технік вишивання.

Чи є у вашій колекції найдорожча душі вишивка?

— Найдорожчою є вишивка моєї родини, що є не тільки зразками народного мистецтва, а й пам'яттю про моїх родичів.

Наскільки я розумію, вишивка — це ще й носій інформації...

— Так. Вишивкою на вбранні можна було розповісти про становище людини у суспільстві та багато іншого. Але, насамперед, одяг мав бути чистим. Є таке прислів'я: «Чистий одяг вдома, чистий він і на людях». Раніше вишивали на домотканих матеріях. Згодом з'явилися фабричні тканини, які уміло застосовувалися у декоруванні народного строю.

І тільки після війни з появою промислових виробів люди менше почали носити одяг власного виробництва. Купували готову тканину, готовий виріб, і все. Уже не було актуально самому ткати полотно, тим паче вишивати його, кардинально змінився побут.

Наші пращури вишивали всі отвори сорочок, вважали, що крізь них до людини можуть проникнути злі сили. Вишитий рушник клали під породіллю з вірою в те, що він допоможе при пологах. Хлопчика­немовля хрестили у вишитій чоловічій сорочці. Загалом вишивка широко застосовувалася у всіх сферах життя людини — від її народження аж до смерті.

Як ви знаходили вишивки?

— Спочатку вивчав літературу у бібліотеках, зокрема у краєзнавчому відділі Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки. Приглядався до експонатів музеїв, де зібрані колекції вишивок. Експозиція вишивки та одягу всього Закарпаття добре представлена в Закарпатському краєзнавчому музеї, музеї народної архітектури та побуту. Та це тільки частка того, що зберігається у їхніх фондах. Часто­густо музейні збірки є німими свідками нашої минувшини. Тому за матеріалами, яких не вистачало, рушав по селах Закарпаття.

Ця частина моєї праці – найцікавіша. Я приїздив у село, спілкувався із старожилами, просив, аби показали старі вишиванки. Здебільшого старенькі багато цікавого розповідали про своє життя, минуле краю. Для кожної своєї поїздки розробляв «запитальник», аби розмова не була стихійною. Інколи потрібно було спрямовувати співбесідників у потрібне русло.

Чи легко погоджувалися старенькі на відверту розмову?

— Був у мене в цьому плані й негативний досвід. Коли ще навчався у коледжі, мене попросили дізнатися про дерев'яну церкву в с. Луги Рахівського району. Я вдягнувся в білий костюм, взяв червону папку і виглядав, ніби голова сільради. Підійшов до дідуся, який у церкві був за дзвонаря, а той так перелякався. Подумав, що я якийсь інспектор. А коли я витягнув цілий список запитань, то він на жодне з них не відповів. Я чув лише «не знаю, не пам'ятаю і все». Тому треба спочатку ввійти в довіру до людини. Для цього доводилося навіть пожити у них удома, допомогти по господарству.

Чи хтось спонсорував ваші поїздки по селах?

— Витрати для проведення наукових досліджень проводив виключно своїм коштом. Самі поїздки не такі вже й дорогі порівняноі з насолодою спілкування із старожилами, знайомством із пам'ятками мистецтва. Ніби потрапляєш в інший світ. Звичайно, що вишивка не може не захоплювати, не чарувати своєю різнобарвністю, глибиною композиції. Над своєю книгою я, до речі, почав працювати ще з 2005 року. Сьогодні, коли інтерес до народних строїв та вишивки зріс, особливо важливо знати підгрунтя цього прадавнього мистецтва, усвідомити його тісний зв'язок з духовною культурою та світоглядними уявленням про наших предків.

Пане Романе, ви маєте власну колекцію вишиванок...

— Дещо мені подарували, щось залишилося від бабусі. Інші вишиванки я придбав у власників.

Знаю, що ви ще й художник­живописець. А хто був вашими вчителями?

— Впродовж навчання в Ужгородському коледжі ім. А.Ерделі, а потім у Львівській національній академії мистецтв в мене були різні викладачі. Першими поводирями в таємниці цього ремесла стали В.Петрецький, Й.Бачинський, П.Бала та інші. Їхня школа мене в певній мірі й сформувала. Роль навчальних закладів є вирішальною, оскільки там виховувався смак, відкривались очі на красу народного мистецтва.

Маєте багато робіт?

— Багато. Не рахував, скільки, але на виставку вистачає. Окремі роботи зберігаються у мене на горищі. Тримаю їх там, аби звільнити місце для нових. Дещо я вже подарував друзям, знайомим. Ну десь понад сотню. Найбільше люблю натюрморти із старими речами побуту, портрети, пейзажі. Люблю також малювати наше місто. Шкода, що рекламою затуляється щораз більше мальовничих куточків Ужгорода. Місто так динамічно змінюється. Нещодавно малював один краєвид, а через якийсь період бачиш на тому ж самому місці вже перебудови чи супермаркет. І вже не встигаєш за цими змінами.

Персональну виставку своїх робіт вже проводили?

— Поки що ні. Я не поспішаю викладати на чийсь розсуд свої роботи, оскільки хочу зібрати все найкраще. Мені потрібен на це час. До того ж я змінююсь, як і моє мистецтво. Так, після повернення зі Львова у моїх роботах стала домінувати закарпатська тематика. Львів виховує. Там гарне мистецьке середовище. Проте зараз в Ужгороді є Закарпатський художній інститут, що також формує мистецьке та наукове середовище, і молодим талантам можна здобувати фах недалеко від своїх домівок.

Для довідки. Роману Пилипу 35 років, він народився і виріс в Ужгороді. Після закінчення школи навчався в Ужгородському коледжі мистецтв ім. А.Ерделі, а відтак продовжив навчання у Львівській академії мистецтв. Нині він працює викладачем Закарпатського художнього інституту, є членом молодіжного об'єднання Закарпатської організації Національної спілки художників України.

Надія ФЕДОРЧУК